Етнопедагогіка як складова виховання дітей дошкільного віку

Упродовж віків людство намагалося осмислити, зрозуміти і пере­дати майбутнім поколінням свій досвід, знання, уміння, формулюючи і втілюючи їх у стислих словесних формах. Цю невичерпну скарбницю людської мудрості називають історичною педагогічною спадщиною. Вона давня, як і рід людський, і сформувалася задовго до того, як педа­гогіка виділилася в окрему науку.

Вивчення народного педагогічного досвіду на всіх етапах істо­ричного розвитку українського суспільства викликало науковий інте­рес передових учених.

Народна педагогіка - це те, чим займається народ усе своє жит­тя, всю свою історію, оскільки виховання - категорія вічна; етнопедагогіка - це те, чим займаються дослідники народної педагогіки.

До найбільш актуальних проблем у царині української етнопедагогіки можна віднести такі: предметне поле; національне і загаль­нолюдське; український фольклор як джерело вивчення етнопедагогічних цінностей українського народу тощо.

Термін «етнопедагогіка» науково обґрунтував Г. Волков, закрі­пивши за ним таке визначення: «Народна педагогіка - це вироблені й застосовані в середовищі людей праці знання, засоби й досвід вихо­вання і навчання дітей та молоді, етнопедагогіка - наука про народну педагогіку».

Етнопедагогіка охоплює різні галузі людського знання. З погля­ду походження вона знаходиться у предметному полі педагогіки, а з точки зору соціального прояву - частково входить у предметне поле історії, психології, етнографії, соціології. Вітчизняна етнопедагогіка розвивалась у тісній взаємодії з цими науками. Без їх розвитку немож­ливе вирішення таких важливих соціальних і культурних завдань, як збереження і розвиток національної свідомості, формування націона­льного характеру, ствердження рівних, гуманних відносин між пред­ставниками різних народів, які населяють Україну. При цьому за­вдання практичного вживання етнопедагогічних знань з метою розви­тку вітчизняної освіти домінували над теоретичною рефлексією. Поя­ва етнопедагогіки як самостійної галузі науково-педагогічного знання - закономірний процес, викликаний існуванням такого феномену, як народна педагогіка. Наявність великої кількості теоретичного і прак­тичного матеріалу у галузі традиційного народного виховання потре­бувало його подальшого вивчення, узагальнення та застосування про­гресивного виховного потенціалу у сучасній практиці навчання і ви­ховання дітей.

Етнопедагогіка має особливість, що відрізняє її від багатьох ін­ших наукових галузей і обумовлена наступними факторами:

історією народу, психологічними та мовними особливостями ха-ризматичних та культурних героїв;

звичаями, правилами та нормами поведінки;

• ландшафтом, кліматом, хіміко-біологічними впливами на місце проживання;

• провідною діяльністю щодо життєзабезпечення.

Сутність етнопедагогічних знань визначена Н.В. Лисенком: «Це особливо перетворене, трансформоване знання про етнічне виховання - це таке знання, сутність якого має пізнавальне і виховне значення у пе­дагогічній культурі будь-якого етносу» . Отже, етнопедагогічне знання - це знання про:

• дійсність та загальну етнічну картину світу, багатоманітність специфічності традиційних етнічних культур та їх взаємодію;

  •  ідеали, цінності, функції, закономірності традиційного етнічного виховання, виховного простору і світу дитинства;
  •  фактори традиційного етнічного виховання: генетику, середовище, виховання, освіту, етносоціальне мовне середовище, релігію;
  •  зміст, форми, методи, засоби традиційного етнічного виховання; працю, природне середовище, наступність поколінь.

Як зазначає Н.В. Лисенко, слово «виховання» в українців є похід­ним від кореня «ховати», переховувати, тобто оберігати від небезпе­ки, смерті, хвороби, опікуватися дитиною, а також навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні нор­ми [5, с. 6]. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя. Якщо порівняємо з російським «воспитывать», то це означає вигодовувати (від «питать»). Певні традиції етнопедагогіки, які за­стосовуються починаючи з грудного віку, впливають на весь психо­логічний розвиток дитини в майбутньому.

Необхідність врахування в педагогічній практиці особливостей народного виховання дітей було обґрунтовано у філософських та пе­дагогічних працях XIX - початку XX ст.

К. Ушинський сформулював принцип народності виховання і стверджував: кожний народ має свій ідеал і намагається відтворити його в окремих особистостях; кожний народ має свою особливу систему виховання, засобами якої намагається досягти означених цілей тощо.

Народне виховання - серцевина етнопедагогіки українського народу. Ця галузь має власний предмет дослідження, методи, а також специфічні принципи, серед яких є такі: єдність людини та природи, етнокультурна спрямованість науково-методичного пошуку; збере­ження традиційних і створення на цій основі нових культурних цін­ностей; єдність специфічно-народного і загальнолюдського тощо.

Етнопедагогіка - це наука про досвід народу у справі виховання молоді, про його педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, сім'ї. «Предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання ді­тей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існуван­ня».

Як будь-яка наука, етнопедагогіка має свою історію становлення та розвитку. Використання накопиченого українським народом досвіду у вихованні є цінним джерелом для відродження й становлення націо­нального виховання, оскільки воно відповідає українській вдачі, мента­літетові, особливостям національного характеру.

Багатовікова практика народного виховання викристалізувалася як найраціональніший стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а розправляє їхні сили, розвиває самостійність та ініціативність.

На думку Н.В. Лисенко, головним елементом педагогічної сис­теми є мета, яка визначає ідеальний образ очікуваного результату, що слугує орієнтиром у виховній діяльності. Джерелом відділення мети вважають виховний ідеал конкретної етнічної спільноти.

Визначення мети виховання в національній педагогіці є чи не найважливішою проблемою сучасної науки. Нам близька думка І. Підласого про те, що «...в центрі національного виховання має сто­яти людина, і не просто людина, а українець». Г. Волков підґрунтя ідеалу вбачає у формуванні національної гідності людини: «Будь та­ким, щоб по тобі судили про твій народ» .

Більшість сучасних науковців вважають, що мета виховання поля­гає у формуванні досконалої особистості з притаманними їй цінностями.

У Київській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілю­вався в конкретні форми виховання і освіти молодого покоління, які функціонували в таких ланках: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (яких налічувалося близько чоти­рьохсот). До перших педагогічних праць в історії педагогіки відносять «Поучение» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твірпересипаний цитатами із Біблії, які Ярослав коментує і пояснює через призму свого розуміння. В праці безліч посилань до народної мудрості, вже позначеної християнським впливом: «Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно - то тричі», «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб пересту­пивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться». «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в цьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не ми­ніть, не привітавши».

Як бачимо, ці істини діти засвоювали, в першу чергу, від бать­ків, у родині та громадських стосунках.

Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирно­го хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимуше­ну войовничість і патріотизм.

Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений в його мудрості, вміннях і навичках виховання на­ступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, тан­цях, у мистецьких творах, обрядах, традиціях.

Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. У своїх працях він гостро засуджував ві­дірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала при­роду дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В ті часи деякі українські поміщики та старшини віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, приро­дне, тобто непідробне». Успіх використання цього досвіду в сучасних умовах залежить від ретельного врахування його специфічних особливостей. Коротко розглянемо їх.

На відміну від офіційної, народна педагогіка виключає колектив­ні форми виховання, акцентуючи увагу на його індивідуалізації. Не випадково навіть вік дитини в етнопедагогіці визначається не кількіс­тю років, а тим. що дитина може і вміє робити своїми руками. О. Будник вказує на те, що «господарське виховання в народній педа­гогіці носило свідомий характер і зводилось до привчання дітей з 5-6-річного віку до праці». Дорослі залучали малечу до різ­них видів трудової діяльності. Як засвідчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарсько-побутової праці, окрім по­ля, саду, городу. У традиційній українській сім'ї панувала думка: все, що роблять дорослі, різною мірою можуть виконувати й діти.

У народній педагогіці проглядається ідея розвитку природних за­датків дітей із раннього віку. Як правило, діти продовжували справу ба­тьків. І в цьому є певна логіка, бо дитина виростала в атмосфері певної професійної здатності, а отже, майстерність у будь-якій справі вдоско­налювалася з кожним поколінням. Наприклад, батько-хлібороб повчав свого сина, що хліборобство - найголовніша професія на землі. І дитина змалечку привчалася до хліборобської праці та її секретів.

Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефек­тивно використовує два головних напрями спрямованості дитини - наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточую­чого світу.

Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу вважалися забобонами, саме вони у народі ви­пробувані протягом століть: «Не сідай за вугол стола, бо не одружиш­ся»; «Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жін­ку)»; «Не об'їдайся за обідом, бо пупцем потече»; «Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка»; «Коли сидиш, то не дриґай но­гами, бо чорта колишеш», «Не облизуй макогін, бо швидко полисієш»; «Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди»; «Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива».

У народі були поширені делікатні методи заохочення і покаран­ня. Часто, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовува­лись жартівливі примовки. Наприклад: «Чим ви, хлопці, дома втирає­тесь?», «Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!». Або: «Ой піч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак», «Як подивитися, то всі люди брешуть, одні тільки ми правди не кажемо». Як міра покарання застосовувалось і биття дітей, проте погляди на це явище були різними: «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не побояться».

Наразі дослідники української етнопедагогіка звертають увагу на її невід'ємну частину, феноменальне явище - козацьку педагогіку «.. .яка формує у дітей і молоді синівську любов до рідної мови, культури, землі, народу, Батьківщини, виховує в них незламну силу волі й духу, високу лицарську мораль, духовність». Сутність коза­цької педагогіки полягає у системі знань про закономірності форму­вання світоглядних позицій українця, збагачення підростаючих поко­лінь інформацією про здоровий спосіб життя, норми взаємостосунків а також процес самовдосконалення, самоосвіти.

Виховання на засадах козацької педагогіки має три напрями, що передбачають формування високих моральних якостей, фізичний ро­звиток та культурологічне виховання дітей та молоді. Вітчизняні науковці висвітлюють різні аспекти козацького виховання однак всі вони дотримуються єдиної думки: козацтво стало найдосконалішою формою вияву генетично закодованих здібностей і можливостей на­шого народу, тому визнають вагоме значення козацької педагогіки у сучасному національному вихованні дітей і молоді.

Повноцінна, цілісна, національно свідома особистість з почут­тям власної гідності, з високими моральними якостями виховується лише завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій, звичаїв. А ця система має формуватися з націо­нального світогляду, філософії народу, національної ідеології. Якщо ж вона ґрунтується на ідеях лише якоїсь однієї партії, або ж іншої громадсько-політичної організації, то можемо отримати лише фанатичне, або в іншому варіанті - байдуже егоїстичне покоління меркан­тильного типу без певних національних ознак.

Про виховання складено безліч приказок, приспіву. «Учи сина як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме», «Як не навчишдитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Не навчив батько, не навчить і дядько».

Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання навчально-виховний досвід народу. У навчанні дітей національних спі­льнот, які проживають на території України, слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, на­родне мистецтво. Усна народна творчість є невичерпним джерелом виховання і навчання підростаючого покоління. У ній відбивається життя народу, його історія, мова, мораль, народна мудрість.

Споконвічним прагненням - є прагнення оберігати словесне на­родне творіння, яке потребувало розвитку генетичної та історичної пам'яті, адже узагальнені форми життя, змісту та виховання і навчання, втілюються перед усім у рідному слові й збереженні у різних його символах і значеннях.

Література

  1. Будник Особливості української етнопедагогіки [Текст] / О. Будник Дайджест: Школа-парк педагогічних ідей та технологій. -2002.-№2.-С 116-118.
  2. Гутник І. Козацька педагогіка як складова системи національно­го виховання молоді [Текст] / Гутник // Початкова школа. - 2003. -№ 10. -С. 47-49.
  3. ЛазарукА. Батьківська педагогіка Василя Сухомлинського: аксіологічний ракурс проблеми [Текст] / А. Лазарук IIПочаткова школа. -2004.-№5.-С. 3-5.
  4. Мосіяшенко Б.А., Курок О.І., Задорожна Л.В. Історія педагогіки Ураїни в особах: Навчальний посібник. - Суми: ВТД «Університетсь­ка книга», с
  5. Лисенко Н.В. Етнопедагогіка дитинства. Навчально-методичний посібник / Н.В. Лисенко. - К.: Видавничий дім «Слово», с.
  6. Українські прислів'я та приказки / Упоряд. С. Мишанич, М. Пазяк - К: Дніпро.